“Навіки любов’ю поранений”

Колекція творів: “Навіки любов’ю поранений”

Одна з вічних тем у літературі – тема любові – проходить через всю творчість В. Маяковського. “Любов – це серце всього. Якщо воно припинить роботу, все інше відмирає, робиться зайвим, непотрібним. Але якщо серце працює, воно не може не проявлятися у всім”, – уважав поет

Життя Маяковського з усіма її радостями й прикростями, болем, розпачем – вся в його віршах. Добутку поета розповідають і про його любов, і про те, який вона була. Лю-бовь-Страждання, любов-борошно переслідувало його ліричного героя. Відкриємо поему “Хмара в штанях” (1914 р.), і нас відразу, з перших рядків охоплює тривожне почуття великої й жагучої любові:

Мама!

Ваш син прекрасно хворий!

Мама!

У нього пожежа серця

Ця трагічна любов не вигадана. Сам поет укази-вает на правдивість тих переживань, які описані в поемі:

Ви думаєте, це марить малярія?

Це було,

Було Водессе.

“Прийду в чотири”, – сказала Марія

Але виняткове по силі почуття приносить не радість, а страждання. І весь жах не в тім, що любов безмовна, а в тім, що любов взагалі неможлива в цьому страшному світі, де все продається й купується. За особистим, інтимним про-свечивает великий мир людських відносин, мир, враж-дебний любові. И цей мир, ця дійсність відняли в поета улюблену, украли його любов

И Маяковський викликує: “Любити не можна!” Але не лю-бити він не міг. Пройшло не більше року, і серце знову разри-вают борошна любові. Ці його почуття знаходять висвітлення в по-еме ” Флейта-Хребет”. И знову не радість любові, а отча-яние звучить зі сторінок поеми:

Версти вулиць змахами кроків мну,

Куди піду я, це пекло танучи!

Якому небесному Гофману

Видумалася ти, проклята?!

Звертаючись до Бога, поет волає:

…чуєш!

Забери прокляту ту,

Яку зробив моєї любимою!

Про те, що й потім поет не знайшов у любові свята, щастя, говорять інші твори Маяковського 1916- 1917 років. У поемі “Людин”, що звучить гімном людині-творцеві, любов з’являється в образах, що виражають лише страждання:

Гримлять на мені

Наручники,

Любові тисячоріччя…

И тільки

Біль моя

Острей –

Коштую,

Вогнем оповитий,

На неспаленному багатті

Немислимої любові

У віршах, звернених до улюбленого, стільки страсті, нежно-сти й разом з тим сумніву, протесту, розпачу й навіть обітри-цания любові:

Любов!

Тільки в моєму

Збудженому

Мозку була ти!

Дурної комедії зупините хід!

Дивитеся –

Зриваю іграшки-панцири

Я,

Найбільший Дон-Кихот!

У двадцяті роки Маяковський пише одну за інший по-еми “Люблю” (1922 р.), “Про це” (1923 р.). Поема “Люблю” – це лірико-філософське міркування про любов, про її сущ-ности й місце в житті людини. Продажної любові поет про-тивопоставляет любов щиру, жагучу, вірну, кото-рую не можуть змити ні сварки, ні версти. Але вже в поемі “Про це” ліричний герой з’являється перед читачами знову бентежним, страждаючим, мучимим незадоволеної любо-в’ю. Поет глибоко переживає, що радості життя його не кіс-нулись:

У дитинстві, може,

На самому дні,

Десять знайду

Стерпних днів

А те, що іншим?!

Для мене б цього!

Цього немає.

Бачите –

Немає його!

Далі, звертаючись із майбутнього в сьогодення, поет з горе-чию зауважує:

Я своє, земне, не дожив,

На землі

Своє недолюбив

Звичайно, не можна ставити знак рівності між лиричес-кім героєм поеми й автором. Але те, що в поемі “Про це” її ліричний герой несе в собі реальні риси автора, – це безсумнівно, про це говорять багато деталей поеми. Любов поета була сильна. Але вже в 1924 році, у вірші “Ювілейне”, у задушевній бесіді з Пушкіним Маяковський з посмішкою повідомляє:

Я

Тепер

Вільний

Від любові

И від плакатів

И, оглядаючись на минуле, поет з ледь помітною іронією говорить:

Було всяке:

И під вікном стояння,

Листа,

Тряски нервове желе

От

Коли

И горювати не в змозі –

Це, Олександр Сергійович,

Багато тяжчай…

…Серце

Римами вимуч –

От

И любові прийшов каюк…

Ці рядки, зрозуміло, не заперечують любові взагалі. У сти-хотворении “Тамара й Демон”, опублікованому в лютому наступного року, Маяковський зі смутком констатував: ” Люб-Ви я заждався, мені 30 років”. А у вірші “Прощайте” іронізує:

Де ви,

Свахи?

Піднімися, Гафія!

Пропонується

Наречений небачений

Бачено ль,

Що людина

З такою біографією

Був би холост

И старів невиданий?!

Серце поета жадало любові, але любов не приходила. “Як-небудь один живи й грійся”, – пише поет в одному з віршів. Скільки гіркоти в цих словах, гіркоті, кото-рую повною мірою випив Маяковський. Але він не міг согла-ситься з несбиточностью любові, її заграничністю:

Послухайте!

Адже, якщо зірки

Запалюють –

Значить – це кому-небудь потрібно?

Значить – хтось хоче, щоб вони були?

Значить – це необхідно,

Щоб щовечора

Над дахами

Загорялася хоч одна зірка!

Поет не мислить себе без любові – чи йде мова про возлюб-ленний або про усім людстві

На найвищій ліричній ноті завершуються стихотво-ренію “Лиличка”, “Лист Тетяні Яковлевой”. Почуття по-ця на вищій межі. Він дійсно навіки поранений любо-в’ю. І рана ця незагойна, що кровоточить. Але як би дра-матично не складалося життя поета, читача не може не потрясти сил а цієї любові, що всупереч усьому затверджує непереможність життя. Поет мав всі підстави говорити:

Якщо я

Чого написав,

Якщо

Чого

Сказав –

Тому провиною

Ока-Небеса,

Улюбленої

Моєї

Ока

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный софт – сборники сочинений, готовые домашние задания