Нелюдимость, недовіра до людей в образі Плюшкина

Образ Плюшкина побудований на одній провідній рисі: це – всеохоплююча й спустошуюча його пристрасть-скнарість. Звідси нелюдимость, недовіра до людей, підозрілість. Плюшкин ростояшю перебуває в стані роздратування, готовий окриситься на кожну людину. Він опустився до втрати людського образа й перетворився в «діру на человечнастве», Гоголь із неповторною майстерністю: передає всі ці риси в мові Плюшкина. Майже нічого не залишилося в ньому від колишнього культурного хазяїна, мова його пестрит просторічними вираженнями або лайкою. Мовлення його скупе й нескладна, різко пофарбована емоційно, тому що Плюшкин постійно перебуває В: стані роздратування

Роздратування й недоброжелательство відчуваються в наступному поясненні Плюшкина із Чичиковим. Коли Чичиков запитує Плюшкина, прийнятого їм за ключника: «Де ж?» пан, Плюшкин жовчно відповідає: «Що, панотець, слепи-то, что-ли?.. Эхва! А вити хазяїн-те я!». Коли Чичиков почел за борг виразити хазяїнові повага, той осудливо щось «промурмотав крізь губи», імовірно (припускає Гоголь): «А забрав би тебе чорт із твоєю повагою».

Правда, і Плюшкин чемно звертається до гостя зі словами «прошу уклінно сідати», тому що (по зауваженню автора) «гостинність у нас у такому ході, що й скнара не має сил переступити його законів», – але відразу показує себе вкрай негостинним, висловившись різко негативно про гостинність взагалі: «У них (гостях) мало бачу пуття. Завели звичай їздити друг до друга, а в господарство-те недогляду, та й коней їх годуй сенам».

Плюшкин з перших же слів пускається в буркотливі скарги на недоліки: «Кухня в мене така препогана, і труба-те зовсім розвалилася». «Сена хоч би жмут у цілому господарстві». «Землишка маленька, мужик ледачий, працювати не любить, думає, як би в шинок». І пессимистично містить: «Того й дивися, підеш на старості років по мирі».

Роздратування похмурого, що не довіряє людям Плюшкина-скряги чутно й у наступній його репліці. Коли Чичиков помітив, що в Плюшкина, як йому казали, більше тисячі душ, він з якоюсь досадою в голосі, усе більше переходячи; у грубий тон, запитує:

«А хто це робив? А ви б, панотець, наплювали в очі тому, що це казав! Він, пересмішник, видно, хотів пожартувати над вами».

И небажання показати себе все-таки ще богатим, і недовіра до людини, і дріб’язкова уразливість до передопитів гостюючи позначаються в його словах. Коштувало Чичикову в здивуванні перепитати: «Цілих сто двадцять?», як Плюшкин різко й уразливо відповідає: «Старий я, панотець, щоб брехати: сьомий десяток живу!».

И хоча Чичиков відразу поспішив виразити співчуття Плюшкину, проте, останній у тім же недружелюбному, дратівливому тоні продовжує: «Так адже співчуття в кишеню не покладеш», і на підтвердження своїх слів жовчно висміює співчуття, надаване йому капітаном, що видає себе за родича Плюшкина.

Коли ж Чичиков «виявив готовність прийняти на себе обов’язок платити податі за всіх селян, що вмерли такими нещасними випадками», Плюшкин виразив крайню недовіру й підозрілість («довго дивився на нього»). І тільки коли Чичиков приголомшив свого співрозмовника тим, що для нього «готовий і на збиток», Плюшкин зм’якшується, виражає неприкриту радість, і Чичиков чує зовсім інші слова: «Ах, панотець! ах, благодійник ти мій! От утішили старого! Ах, господи ти мій! ах, святителі ви мої!»

Мелькнувшая на особі Плюшкина радість миттєво зникає, і знову його мовлення пересипається наріканнями на долю, скаргами на свій «народ»: «Приказні такі безсовісні…». «У мене що рік, то бігають. Народ-те боляче ненажерливий, від ледарства завів звичку тріскати, а в мене є й самому нема чого». «Заради убогість-те моєї вже дали б по сорока копійок». «По двох копієчки пристебніть». І тільки вже в момент від’їзду Чичикова, коли Плюшкин одержав від нього гроші, коли гість показав себе таким вихованим, що навіть відмовився від чаю, він знаходить для нього кілька чемних слів: «Прощайте, панотець, так благословить вас бог!»

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный софт – сборники сочинений, готовые домашние задания