Образи «двійників» у світовій літературі

Одна зі складностей життя в тім, що багато явищ дійсності мають своїх «двійників», що наслідують оригіналу, але позбавлених його кращих якостей. У мистецтві це називається епігонством. Живим прикладом романтичного епігонства була поезія Бенедиктова, розкритикована Бєлінським. Її характерна риса — постійна погоня за зовнішнім ефектом, надмірне «блищання», «блискотіння», фейерверочная пишність метафор, гіпербол, епітетів. Впивається дешевою, мішурною красивістю Емма Бовари, головна героїня роману Флобера. Не далекі пристрасті до «барвистого» несмаку й багато наших сучасників всіх віків і поколінь. Їм подобаються жалісливі індійські мелодрами, вітчизняні киноподелки типу «Піратів XX століття» і «Злодіїв у законі», майки з незграбними кольоровими малюнками й «закордонними» написами, низькопробна біжутерія

Як же відрізнити красу від підробки, від красивості? Труднощі в тім, що ніхто не дасть нам чітких і універсальних правил такого розрізнення. Залишається одне — поступово виробляти особистий естетический смак, удосконалювати його на основі поглибленого знайомства зі світовою культурою. Величезну роль отут грають інтуїція, духовність, загальний розвиток людини. Корисними можуть виявитися своєрідні конкурси по класах або кухлям у школі на вміння відокремлювати «злаки від плевел», тобто істинно прекрасне від дешевої красивості. Дуже важливо навчити дітей розбиратися хоча б в основах різних національних типів краси

Чернишевський, як відомо, говорив про класовий підхід до категорій естетики: для дворянина й для селянина ідеал красуні представлявся по-різному. Якщо школярі не читали його дисертацію, буде дуже цікаво й забавно запропонувати учням самим «реконструювати» ці класові ідеали XIX століття на підставі того, що школярам відомо про життя російських поміщиків, кріпаків, купців. Нехай ці типи будуть змальовані поверхово, примітивно — лиха в цьому немає. Зате скільки сміху, радісного дізнавання при збігу з поглядами Чернишевського або зніяковілості при розбіжностях буде, коли в класі пролунає думка революціонера-демократа. Цей екскурс у сферу краси класової, станової підготує нас до розмови про її національні типи. Добре б мати на цей випадок книгу з кольоровими ілюстраціями, наприклад «Історію костюма» Н. М. Каминской (М., 1977), написану як посібник для навчальних закладів легкої промисловості. Знайомство з нею послужить одночасно й профориентационной бесідою з дівчинами, що цікавляться шиттям, і виходом на тему, що займає нас,

Зараз завдяки телебаченню, кіно, театру, естраді люди легко сприймають самі екзотичні форми одягу, обстановки. Треба тільки не зупинятися на етапі зовнішнього, поверхневого знайомства і йти далі, знайомлячи дітей із символікою національних прикрас, візерунків, форм одіяння, з іншими типами національної краси — японської, китайської, латиноамериканської, африканської, арабської й т.д. Тут уже від педагога буде потрібно знайомство зі спеціальною літературою по етнографії, фольклору, міфології. І тоді розшитий український рушничок, наприклад, виявиться своєрідним «текстом», чимсь начебто полотняної грамоти, зверненої з мольбою до сил природи про допомогу. Значенням наповняться й всі види танцювального кроку — всі ці гопаки, чардаші, молдавеняски, тарантели, контрданси виявлять свою споконвічну суть, їхня краса стане глибоко осмисленої, пов’язаної з бажанням людей не тільки веселитися, але й танцем затверджувати гармонію на землі. І тоді не здадуться гіперболою слова вчителі танців з комедії Мольера «Міщанин у дворянстві»: «Коли людина робить не так, як повинне… про нього звичайно говорять, що він зробив невірний крок… а чим ще може бути викликаний невірний крок, як не невмінням танцювати?» На перший погляд це лише дотепний каламбур, гра слів. Але згадаємо того ж Платона, що у своїй ідеальній державі передбачав виховання громадян танцями-хороводами. Або слова одного з героїв Шекспіра: «Той, у кого немає музики в душі, здатний на грабіж, зраду, підлість…» Або девіз ідеологів сучасного негритюда: «Я танцюю — отже, я існую».

Від цих загальних міркувань недалеко й до обговорення світогляду рокерів, інших «неформалів», про що нині широко пишуть у молодіжній пресі

Наша книга підходить до кінцю. Сподіваюся, читачі помітили, що основний пафос її полягає в прагненні витравити зі шкільної методики дух начотництва, догматизму, зубріння й замінити його установкою на розвиток самостійного мислення дітей, на прилучення їх до цінностей світової культури. Поговоримо на сторінках, що залишилися, про мистецтво суперечки, дискусії, взагалі про мовлення школярів. Філологія, як відомо, по-гречески означає «любов до слова». Замість любові, на жаль, учні часом засвоюють зневагу, байдужність до рідного мовлення, не говорячи вже про інші мови. І ніщо не зміниться в цій сумній картині, якщо самі словесники не згадають, що їхня професія по суті своєї припускає володіння мистецтвом слова! Багато ударів було нанесено економіці й культурі в період застою. Важко постраждала й велика й могутня російська мова. Про цьому переконливо пише філолог Гасан Гусейнов. У статті, надрукованої в журналі «Знання- сила», він говорить, як насаджувалися в нашім мовленні стереотипи й кліше, що привчають людини до лицемірства, неправді, недоумкуватості, і як ця практика штовхала людей до спілкування «неформальному», а попросту до нецензурщине, грубим лайкам, які, давно втративши позитивний заряд, зв’язаний зі сме-ховой народною культурою, стали чисто емоційним негативним подразником. Лаються, на жаль, і наші школярі. Який же вихід з положення запропонувати?

Заборони, угоди, спроби присоромити спрацьовують рідко. Залишається одне — розвиваючи духовний мир школярів, звертати особливу увагу на культуру їхнього мовлення. Це зовсім не виходить, що вчитель зобов’язаний сам говорити гладкими, обтічними, літературними фразами. Якщо мовлення педагога позбавлене індивідуального фарбування, гріш їй ціна. Уявимо собі, що в одній школі працюють два-три словесники й говорять вони приблизно однаково — це погано. Так це й нереально. У кожного з нас є свої улюблені фрази, слівця, звороти мовлення. Учитель, поверх того, повинен уміти швидко перемикатися з одного мовного режиму в іншій, прибігати, коли доречно, до жарту, гумору, іронії, високому пафосу, інтонаціям гніву, гіркоти, здивування, захвату. Макаренко з гордістю говорив, що він слово «ні» може вимовляти на сорок різних ладів. Нам далеко до його геніального артистизму, але прагнути до цього ідеалу треба.

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный софт – сборники сочинений, готовые домашние задания