Рання лірика В. В. Маяковського

Колекція творів: Рання лірика В. В. Маяковського

Багато хто вважають, що Маяковський володів “голосним голо-сом» трибуна революції, був поетом суспільним по пре-майну, як він сам написав: “Себе упокорював, стаючи на горло власній пісні». Все це й так, і не так. Голос був дійсно голосний, ріст – високий, підборіддя – му-жественний, хоча зовсім не такий квадратний, як на біль-шинстве зображень поета. Але душу в поета завжди була неж-ний, ранимої, уразливої, податливої на любов і пещення, чув-ствующей чужий біль, як свою. Усяке почуття іншого не-повільно озивалося у всій суті поета. Він знаходить “род-ственние душі» там, де нікому до нього взагалі не прийшло б у голову шукати цю спорідненість. Увесь світ довкола нього – живий. Це можна бачити у вірші “Скрипка й не-множко нервово…». Поет, схвильований, обпалений жа-лобами скрипки, її беззахисною самітністю, пропонує їй “жити разом», тому що він – і сам такий же.

“Сам такий же» – одна із центральних емоцій ранньої (і не тільки ранньої) лірики Маяковського. У вірші 1918 року “Добрий стосунок до коней», написаному не в самий спокійний час, коли від “трибуна революції» уже чекали (та й одержували) інші вірші, є такі рядки: “По-дійшов і бачу ока кінські… Вулиця перекинулася, тече по-своєму…» От це було в ньому головне – побачити очі, відбитися в цих очах, влитися в них, але головне – прийняти в себе “загальну звірину тугу, що виливає з них,» і від-кликнуться, кинутися назустріч у нестримному пориві: “я – як ти»: “Кінь, не треба, кінь, слухайте, – чого ви думаєте, що ви їх плоше? Дитинка, всі ми трошки ло-шади, кожний з нас по-своєму кінь». А скрипці, коневі, людині, виявляється, саме цього й треба – співчуття, з-розуміння, жалю, тобто відчуття свого не-самітності, відчуття своєї причетності до інших життів, з-всім не схожим на твою: “Може бути – стара – і не нуж-далася в няньці, може бути, і думка моя їй здалася пішов, тільки кінь рвонулася, устала на ноги, ржанула й пішла. Хвостом помахувала. Руда дитина. Прийшла вазі-гавкаючи, стала в стійло. І всі їй здавалося – вона лоша, і коштувало жити, і працювати коштувало».

Мені здається, потрібно мати якусь слізну ніжність і жалість до миру навколо себе, гострим відчуттям його хруп-кістки, малості, піддатливості, щоб написати такі вірші: “Плили по небу хмаринк. Хмаринок – чотири штучки: від першої до третьої – люди, четверта була верблюдик». І ще – ощу-щением власної величезності, дорослості й здатності по-жалувати й утішити. Якимсь дивним почуттям, що від твоєї турботи й тривоги все залежить у цьому світі. Моє улюблене сти-хотворение цього періоду – “Послухайте». У ньому турбота й тривога, без яких нічого не відбувається й не відбудеться у світі, виражені в пронизливих рядках про людину, якій потрібно, необхідно, щоб запалювалися зірки: “И, надриваючись у заметілях полуденного пилу, уривається до бога, боїться, що спізнився, плаче, цілує йому жилаву руку, про-сит – щоб обов’язково була зірка! – клянеться – не пері-несе це беззоряне борошно! А після ходить тривожний, але спо-койний зовнішньо. Говорить комусь: “Адже тепер тобі нічого? Не страшно? Так?!»

Це відчуття своєї величезності має й ще одне вира-жение – у сумірності поета з усім миром, у тім, що поет, як якийсь гігант, якщо сперечається – так з Богом, якщо грає на флейті – так це “флейта ринв», якщо його чи-хорадит – так мир трясе гроза. Він огромнее всього, що можна уявити у світі, і тому часто відчуває свою не-потреба й самітність. Найбільше прямо це почуття вираже-але їм у вірші “Собі, улюбленому, присвячує ці рядки автор»: “Якщо б був я маленький, як Великий океан, – навшпиньки б хвиль устав, припливом милувався до місяця б. Де лю-бимую знайти мені, таку, як і я? Така не вмістилася б у крихітне небо!»

Мені здається, що й революцію Маяковський відчував, як вулканічний струс власних нервів, душі й тіла, тому він не міг не писати про неї. Від любові поета содрогался цілий мир, і поет не міг не відгукнутися на здригання цілого мира

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный софт – сборники сочинений, готовые домашние задания