Трагічність образа Катерини Кабановой

Драма «Гроза», написана в 1859 році, у пору суспільного підйому напередодні селянської реформи, як би вінчала перший етап творчої діяльності Островського, цикл його п’єс про «темне царство». Ця п’єса була незвичайно популярна. Драма була поставлена на сценах майже всіх театрів Росії: від великих столичних до театрів маленьких, загублених містечок. І не дивно, адже Островський у п’єсі показав нову героїню, що символізувала протест проти старого укладу, що символізувала паростки нового життя. А саме так п’єса була сприйнята громадськістю. Навіть цензори сприйняли «Грозу» саме як суспільну п’єсу, тому що жадали від Островського зовсім забрати Кабаниху: їм почудилось, що Кабаниха пародія на царя, «Микола Павлович у спідниці».

За словами В. Лакшина, «Гроза» уразила сучасників Островського своєю «поетичною силою й драматизмом оповідання про долю Катерини». П’єса була сприйнята як викриття купецьких норм моральності й сваволі, що панували встране.

Я думаю, що ніхто не буде сперечатися з тим, що доля Катерини дійсно драматична. Вона, можливо, сама того не усвідомлюючи, протестувала проти самодурства й деспотизму суспільства, у якому жила. Її добровільна смерть саме і є виклик цій самодурній силі. Але чи можливий був інший результат?

Після деяких міркувань можна прийти до думки, що теоретично в Катерини Кабановой все-таки був вибір. Спробуємо проаналізувати можливі дозволи конфлікту п’єси

Перший і, мабуть, самий бажаний шлях – це виїхати з Борисом. Саме на це сподівається бідна жінка, коли йде на останнє побачення з коханою людиною. Але Борис, цей «утворений Тихін», не в змозі відповідати за свої вчинки, не в змозі звалити відповідальність на себе. Він відмовляє Катерине. Остання надія валить

Другий шлях – одержати розлучення. Але в той час, щоб одержати розлучення, можна було прождати дуже довго, та й потрібно було пройти всі інстанції, випробувати всі приниження. Якщо розлучення було рідке у дворянських сім’ях (згадаємо Ганну Каренину), то для купецької сім’ї він був просто неможливий

Третій шлях – піти в монастир. Але мужнюю дружину не могли прийняти в монастир. Її б там однаково відшукали й повернули кмужу.

Четвертий і найстрашніший шлях – шлях Катерини Ізмайловій. Позбутися від чоловіка й свекрухи, убити їх. Але не може Катерина Кабанова обрати цей шлях, не може заподіяти іншій людині біль, не може порушити п’яту заповідь «не убий», тому що незвичайно набожна

Не могла Катерина й жити за принципом Варвари: «Роби що хочеш, аби тільки все шито так крите було». Натура Катерини не може упокоритися з неправдою. Просто піти від чоловіка й повернутися в рідний дім було не можна, її б знайшли й повернули, а її ганьба лягла б на всю сім’ю

Залишався ще один шлях – жити з Тихоном як і раніше, адже він її по-своєму любив і простив її гріх. Але чи могла Катерина вислухувати щоденні понукання й докори свекрухи? Та й головне не в цьому. З Борисом Катерина випробувала теперішню любов, пізнала принадність близькості з коханою людиною, радість перебувати в його обіймах. І хіба можна після цього жити з нелюбимим чоловіком, що перебуває під каблуком Кабанихи, чоловіком, що навіть не здатний захистити дружину від образ матері? Звичайно ж, немає! Полюбивши Бориса, Катерина вже не могла любити нікого іншого. Її цільна натура, що йде на приводу в почуття, не допускала навіть думки про це. Вона й думати про повернення в будинок Кабанових не могла: «Мені що додому, що в могилу – однаково. Так, що додому, що в могилу!.. У могилі краще… А про життя й думати не хочеться… І люди мені противні, і будинок мені противний, і стіни противні!.. Жити не можна! Гріх!»

Таким чином, єдиним виходом для Катерини було самогубство. Таке рішення зовсім не слабість, а сила її характеру. Відомо, що самогубство в християнській традиції – найбільший гріх. Самогубців ховають за огорожею церкви й не отпевают. Але й це не лякає набожну Катерину. «Молитися не будуть? – викликує вона. – Хто люблять, той буде молитися…» Такій щиросердечній обдарованості й такій цілісності, як у Катерини, одна нагорода – смерть

Безумовно, Катерина – «промінь світла в темному царстві», але з її смертю він не гасне. Промінь пробив пролом серед грізних хмар – миру Диких і Кабаних. Цей пролом- виразка в «темному царстві». Смерть Катерини служить німим докором як Борисові, «сліпо покоряється волі Дикого», так і Тихону, «безвладній жертві страху перед матір’ю». Катерина змушує внутрішньо стрепенутися апатичного Тихона, що у нестямі обвинувачує мати: «Ви неї погубили! Ви! Ви!»

В. Лакшин писав про цю останню сцену драми: «Ця, хоч по всій видимості й неміцна, перемога перед страхом авторитету становить чи зміст не самої психологічно гострої й сміливої сцени, що гідно вінчає всю драму».

Страшна й важка для кожного новачка спроба йти всупереч вимогам і переконанням темної маси, жахливої у своїй наївності й щирості. Адже вона прокляне нас, добре, якщо тільки недоумками порахує й буде підсміюватися…

НА. Добролюбов

«Так, саме темна маса намагається затвердити свою систему життя», – пише А. Н. Островський у п’єсі «Гроза». Саме про ці старі підвалини й нестерпні порядки феодального суспільства, де ніхто не має права на свою думку, де під прикриттям добрих намірів здійснюють свої делишки росіяни самодури, розповідає Островський. І на боротьбу з ними приходить зовсім інший, споконвічно чистий характер Катерини, що вражає своєю протилежністю самодурному початку. Цей характер представляється нам рішучі, виконані віри й надії, доброти й співчуття. Але Катерина перебуває в такім суспільстві, де ис полняются всі примхи Диких і Кабанових, де ніщо не підкоряється природним законам і логіці, і це приводить її кгибели.

Що ж змусило молоду ще жінку покінчити життя самогубством?

Літературні критики відповідають на це питання в такий спосіб. Дикої й Кабанова не давали спокою всім тим, хто йшов всупереч їхнім бажанням, убивали будь-яке прагнення до волі й незалежності мислення й дій. Перебуваючи в таких умовах, духовно слабка людина забувала про те, що він має право на власну думку, на якісь почуття, бажання й вільну від чьего-нибудь нагляду життя. Так Дикої й Кабанова змогли перетворити людей у рабів, не здатних діяти й думати самостійно, у суті, які вміють виконувати накази. В образах Тихона й Бориса А. Н. Островський доводить це до абсурду. Тихін не має навіть нормальний особистого життя, що повинен вести кожна одружена людина: його відношення до дружини визначається указами Кабановой. Борис, по суті, – «утворена «копія Тихона». Але утворення не розвило в ньому прагнення до волі, а тільки додало зовнішній блиск, залишивши його усередині слабкою й гнилою людиною

Життя серед таких людей не зламала характеру Катерини, не вбила її щиросердечної сили, прагнення до волі й природних людських бажань. Вона до кінця залишалася вірна своїм принципам, намагалася знаходити щось приємне, незвичайне навіть у самі важкі моменти. І це було не проявом слабості, але способом побадьорити себе у важку хвилину й не забути про те, що вона теж людина, а не тварина, без почуттів і бажань

Але який би сильної й вільної Катерина ні б ла, одна людина не може протистояти всьому суспільству з його порядками, що складалися протягом століть. Крім того, Катерина не була до кінця вільна від звичаїв і підвалин того суспільства: релігія була основою її життя, її зльотів і моральних принципів. Всього її переконання були побудовані на релігійній основі, і вона не мала гарного утворення. Так, єдиним її засобом боротьби проти самодурів була чистота й сила душі

Останньою краплею, що переповнила чашу страждань Катерини, стало зрадництво Бориса. Його любов була для неї останнім проміннячком надій, що допомагає їй переборювати всі перешкоди, і, коли він згас, мрії про любов і щастя зникли. “У неї був вибір: жити «кроткою рабою» свого чоловіка й свекрухи, покорятися їхнім бажанням і не сміти нічого сказати у свій захист (тому що вона знеславила сім’ю) або вмерти

Так, «середовище деспотів», Диких і Кабанових, і безхарактерних Тихонов і Борисов, привела Катерину до обриву, звідки немає дороги назад, у життя, а є лише невідомість, куди й крокує сміло Катерина, щоб не покорятися й не здатися на милість самодурів і їх підспівував

Катерина гине, але, погибнув, вона не здалася, а кинула виклик всьому самодурному суспільству. Її смерть є підтвердженням її сили й волі, волі й незалежності. Це реакція на життя її людей, що оточували, на їхні підвалини й вдачі. Це протест проти всього існуючого ладу й протест кожного його члена окремо проти обмеженості й нахабності, проти підлості й низькості, безхарактерності й презмикання

Понравилась статья? Поделиться с друзьями:
Школьный софт – сборники сочинений, готовые домашние задания